Соцмережі
25 Лютого 2021
465

Дарина Марчак: Проблема прожиткового мінімуму

Колись давно від словосполучення прожитковий мінімум мені хотілося позіхати. А вчора говорили про це з представниками Офісу Президента, ВР, Мінсоцполітики та Мінфіну, і за рівнем глибини проблем та болю це словосполучення зараз можу порівняти з Алісою в країні чудес: з кожним наступним кроком в аналізі проблеми “провалюєшся” в проблему ще на кілька рівнів глибше.
Ключові тези цієї дискусії надто важливі та цікаві, аби їх втрачати. Тому викладу їх тут. Буде лонгрід.
У чому проблема?
Чому і коли прожитковий мінімум набув в Україні такого покрученого вигляду, як сьогодні, – ніхто не знає.
За економічним змістом прожитковий мінімум – індикатор, скільки грошей потрібно заробляти людині/родині, аби бути в змозі себе утримувати, і не опинитись за межею бідності при цьому. Якщо дохід є нижчим за цю межу, держави допомагають родинам, підтягуючи їх дохід до цього рівня.
В Україні такий концепт прожиткового мінімуму – давно в історії. Натомість, цей показник використовують просто для того, аби визначити розмір певного типу платежу з/ до бюджету.
Розбіг цих платежів – вражає. Від визначення рівня допомоги для малозабезпечених родин, та соціальних платежів розміром у 10% від прожиткового мінімуму, до розміру державної підтримки кінематографії – в обсязі 4000 ПМ. Ці всі виплати залежать від розміру ПМ.
Причому розмір саме допомоги для малозабезпечених є вкрай низьким, і захищає від бідності, власне, погано. А основні витрати за собою тягнуть саме ті платежі, які змістовно не мають жодного відношення до бідності чи соціальної підтримки. Скажімо, визначення зарплат для суддів, плати за адміністративні послуги, чи розмір довічних державних стипендій для різних категорій громадян.
Саме тому прожитковий мінімум в Україні сьогодні є настільки низьким, яки ми його бачимо. 2270 грн з січня 2021 року для працездатних осіб. Або, дуже грубо, 2,7 долари на одну людину на день.
Це також причина того, що фактично в Україні є вже два різних типи прожиткових мінімуми: законодавчо встановлений (ось ці 2270), що визначається законом про держбюджет (плюс цілий “зоопарк” його підвидів, для різних «типів» громадян – що саме собою є нонсенс). Та фактичний рівень, що обраховується Міністерством соціальної політики. І який фактично є вдвічі вищим, ніж законодавчий.
Адже будь-яке підняття прожиткового мінімуму веде за собою не лише турботу про захист малозабезпечених громадян, але й збільшення зарплат для всіх держслужбовців/суддів/ прокурорів, збільшення зарплат бюджетників, виплат по різних держстипендіях та грошових нагородах, і навіть розмір адміністративних штрафів.
Опозиція лютує і декламує з трибуни. Уряди йдуть на різні трюки, аби підвищувати прожитковий мінімум, не підвищуючи інші видатки.
А Мінфін говорить, що для того щоб підняти прожитковий мінімум в законі про бюджет до його фактичного рівня, протягом наступних кількох років державі потрібно буде збільшити видатки бюджету на 250 млрд грн.
Як вирішувати?
(1) Змінити саму філософію застосування прожиткового мінімуму в Україні. Це не має бути показник, до якого через систему коефіцієнтів прив’язані сотні бюджетних виплат. Це має бути індикатор того, чи достатній рівень доходу отримує певна родина, чи їй потрібна допомога.
І уряд, і депутати вже зареєстрували законопроекти, спрямовані на вирішення цих проблем. Це проекти законів 3515 та 5045. Вони схожі за своєю логікою (обидва спрямовані на відвязку від прожиткового мінімуму багатьох типів виплат з бюджету), хоч і відрізняються у деталях.
(2) Прожитковий мінімум має бути єдиний, для всієї країни. Потрібно відмовлятись від дивних категорій, на кшталт різні ПМ для дітей різного віку, чи для громадян, які втратили працездатність (адже від цього їхні базові потреби в житті іншими не стають. Перейти від визначення ПМ для громадянина, до визначення його для родини (домогосподарства), як це роблять у більшості країн.
Натомість, потрібно запровадити регіональний коефіцієнт для застосування прожиткового мінімуму. Адже ті громадяни, які живуть на соціальну допомогу в Києві, сьогодні значно програє за своїм рівнем доходу іншим громадянам. Натомість ті, хто живуть на той самий обсяг допомоги в регіоні, інколи отримують навіть вищий дохід, ніж в середньому по регіону.
(3) Відв’язати від прожиткового мінімуму всі види виплат, які не мають бути до нього прив’язані. Наприклад, зарплати суддів та прокурорів. Та багатьох інших груп співробітників бюджетного сектору.
Щоправда, це – питання політичної волі, та участі Мінекономрозвитку, як органу, що регулює питання трудових відносин та зарплат. З одного боку, є ризики, що політики та інші охочі почнуть оскаржувати такі рішення у судах . А з іншого – якщо змінити механіку визначення зарплати, але не зменшувати її розмір – то порушення жодних прав не буде (а отже – і перспективи оскарження не великі). І це може бути сильним аргументом на користь таких змін.
Поки що навіть в уряді не має єдиної позиції щодо того, якою має бути політика щодо прив’язки/ відв’язки зарплат до ПМ, мінімальної заробітної плати чи інших величин. Натомість, є багато містечкового лобізму і охорони вузьких інтересів.
(4) Принаймні на перехідному етапі, замість прожиткового мінімуму, розглянути можливість визначення різних типів виплат у сталих величинах (Юлия Соколовская), можливо – з індексацією на рівень інфляції. Це допоможе урядові наводити лад, підвищувати ефективність у кожній окремій групі виплат, та найбільше допомагати громадянам саме там і в той момент, де це необхідно.
(5) Реформувати в цілому систему соц виплат, з акцентом саме на допомогу малозабезпеченим громадянам. Вона має стати ключовим інструментом підтримки державою тих українців, кому це справді потрібно. Розмір виплат за цією програмою треба збільшити. Інші програми Мінсоцу – переглянути та суттєво укрупнити.
(6) Підвищувати прожитковий мінімум без стресу для бюджету. Для цього – шукати резерв (читай: зменшити видатки) за рахунок економії на тих напрямках, де державна підтримка насправді не потрібна.
Наприклад, за рахунок перегляду видатків Мінсоцу і скорочення соціальної підтримки тим, хто її насправді не потребує. 900 млрд грн бюджетних коштів, які сьогодні розподіляються через Мінсоцполітики та соціальні фонди – цього достатньо, щоб профінансувати якісний соціальний захист для громадян. Але держава не має забезпечувати виплатами 50% населення, як це відбувається сьогодні. Адже такий обсяг споживачів державної підтримка серед громадян просто неможливо перевірити. Підтримку мають мати лише ті громадяни, які справді її потребують.
(7) Систематизувати законодавство. Розробити, наприклад, окремий соціальний кодекс. Сьогодні питання соцвиплат і прожиткового мінімуму регулюють близько 180 нормативних актів та 8 кодексів. Розібратись в такій системі законодавства, внести до нього комплексні зміни так, щоб вони працювали грамотно і комплексно – дуже важко.
Розпочати можна з єдиного законопроекту, який буде комплексно врегульовувати всі питання щодо застосування прожиткового мінімуму. І до розробки якого будуть залучені всі профільні органи влади. Підготувати такий законопроект можна, об’єднавши та доопрацювавши ті проекти законів про реформу ПМ, які вже зареєстровані у парламенті – депутатський 3515 та урядовий 5045.
І звичайно ж, розуміти, що це все не можна зробити швидко – за рік чи навіть за два. Тому мова йде про формування середньострокового плану дій щодо комплексного врегулювання цього питання. За участі дуже багатьох зацікавлених сторін.

Колись давно від словосполучення #прожитковий_мінімум мені хотілося позіхати. А вчора говорили про це з представниками…

Опубликовано Дариной Марчак Вторник, 23 февраля 2021 г.

 

 

Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram

 

Контекст

Ми у соцмережах

Слідкуйте за нами у Facebook або ж читайте усе найцікавіше у нашому каналі в Telegram