Бiзнес
13 Жовтня 2023
1 385

Крокуючи до зірок: Іграшка Слінкі, яка підкорила серця дітей та дорослих

Історія світового успіху звичайної залізної пружинки, яка розпочалася рівно 80 років тому

Лише одна з тисячі іграшок може похвалитися популярністю десятиліттями. Слінкі стала винятком. За 70 років на ринку було продано понад 300 млн її екземплярів. Безсмертність іграшки здається незрозумілою, адже по суті, це всього лише звичайна металева пружинка. Саме ця простота зробила її культовою.

Все почалося з Річарда Томпсона Джеймса, який народився 1 січня 1914 року в штаті Делавер. Він був дуже допитливою дитиною. Коли Сполучені Штати вступили у фазу економічної депресії на початку 1920-х років, через брак коштів, хлопець змушений був розважати себе сам — створюючи іграшки зі сталевих пружинок та скла.

Молодий Джеймс закінчив Пенсільванський університет із машинобудівної спеціальності наприкінці 1930-х років. Після він вступив на роботу на посаду військово-морського інженера. Коли США були залучені до Другої Світової війни, Джеймс став офісним співробітником на корабельні “Вільям Крамп і сини” у Філадельфії, де йому було доручено будівництво обладнання для підводних човнів і броненосців.

Саме тут у 1943 році він випадково винайшов одну з найпопулярніших іграшок XX століття.

У розпал розробки системи, яка мала “підтримувати та стабілізувати чутливі прилади на борту кораблів у бурхливому морі”, Джеймс незграбно розвернувся і впустив банку запчастин з верхньої полиці. Нахилившись, щоб підібрати те, що впало, він здивовано спостерігав, як розгойдувалася самотня пружина, невпевнено “крокуючи” через стіл, вниз стопками книжок і на підлогу.

Ввечері він сказав дружні: “Думаю, що якби мені вдалося отримати сталь потрібної якості та пружності, я зміг би змусити її ходити!”

До кінця року він експериментував із різними типами дроту й коефіцієнтами пружності у вільний від роботи час. Зрештою, після знаходження правильної комбінації, якою володів високовуглецевий сталевий дріт 0,0575 дюйма в діаметрі, на світ народилася перша “крокуюча” пружинка, здатна безперешкодно спускатися сходами.

Втім, містичні здібності пружини спиралися на простий закон фізики — закон Гука, який встановлює лінійну залежність між деформаціями та механічними напруженнями. Коли пружина починає свою подорож донизу, потенційна енергія перетворюється на кінетичну, і іграшка робить стрибок через себе до досягнення рівної поверхні.

Джеймс вирішив випробувати свій винахід на сусідах. На думку дітей, які нічого не тямлять у фізиці, пружина була чарівною. Спостерігаючи за їх зачарованими поглядами, Джеймс зацікавився ідеєю продавати “крокуючу” пружинку як іграшку.

Ім’я для неї він попросив вигадати свою дружину Бетті, яка була скептично налаштована щодо ідеї чоловіка. Минуло кілька тижнів перш ніж вона знайшла в словнику потрібне слово — slinky. Воно не тільки означає “плавний”, “витончений”, а й нагадує звук, який видає іграшка у русі.

Джеймс незабаром удосконалив Slinky (Слінкі) й був готовий представити її покупцям.

Взявши у борг $500 від свого натхненого винаходом друга, Джеймс створив компанію під назвою LLC James Spring and Wire Company. Він привіз прототип і кілька тисяч ярдів дроту до місцевого машинного цеху. Тут були зроблені перші 400 екземплярів пружинки: кожна по 2,5 дюйми у висоту, загорнута в 98 кілець та упакована в простий пергаментний папір.

Іграшка не викликала зацікавленості у власників магазинів іграшок через свою “лячну” простоту.

Проте Джеймса це не зупинило. Нарешті, після довгих переговорів, універмаг Гімбелс у Філадельфії погодився додати Слінкі до своєї Різдвяної колекції. У листопаді 1945 року “крокуюча” пружинка дебютувала у відділі іграшок.

Інженер і його дружина з нетерпінням чекали на перші продажі, але дні складалися у тижні, а Слінкі стояли недоторканими. У нудних пружин, що примостилися поряд з плюшевими ведмедиками та наборами блискучих електропоїздів, не було жодних шансів привернути увагу покупців.

Джеймс зрозумів, що настав час взяти справу у свої руки. Він сам прийшов до універмагу та влаштував показ здібностей Слінкі. Через півтори години усі 400 екземплярів було розкуплено за $1 кожен, а черга з тих, кому не дісталася нова іграшка простягнулася на цілий квартал. Загалом до Різдва було продано 20 000 Слінкі.

Наступного року, коли Джеймс і Бетті дебютували з іграшкою на американському ярмарку в Нью-Йорку, сотні ігрових магазинів та роздрібних мереж оформили своє замовлення на Слінкі.

До кінця 1947 року пружинка стала національним феноменом.

Коли замовлення та попит на іграшку зріс, Річард Джеймс усвідомив, що настав час закінчувати з місцевим заводом. Він відкрив свій машинний цех в Олбані, штат Нью-Йорк і розпочав роботу. Джеймс винайшов машину, яка могла створювати кожну іграшку менш ніж за 5 секунд. Таким чином, технологія була значно удосконалена. Джеймс також оновив упаковку, розпрощавшись із жовтим пергаментним папером заради чорної коробки з написом “Слінкі: відомі у всьому світі крокуючі пружинки”.

Завдяки своїм досягненням, винахідник продав понад 100 млн пружинок за перші 2 роки. Утримуючи ціну на іграшку на рівні $1, він отримав у сучасному еквіваленті $1 млрд виручки.

Цей грандіозний успіх дозволив інженеру протягом 1950-х випустити на ринок й інші версії Слінкі — “Слінкі-поїзд Локо”, “Слінкі-хробак Сьюзі” та “Слінкі-божевільні очі”. Багато з ідей були запропоновані фанатами іграшки. Наприклад, у 1952 році, шанувальниця Слінкі, на ім’я Хелен Малст надіслала компанії малюнок пружинки-тварини. Внаслідок цього продажі “Собаки Слінкі” налічували мільйони екземплярів, а авторка ідеї щорічно протягом наступних 17 років отримувала гонорар розміром $65 тис.

У 1947 році Джеймс отримав патент на Слінки. Винахід отримав великий попит не лише з боку виробників іграшок, а й від усіх, зокрема державних органів та фермерів — шляхом субліцензування її використання, іграшка принесла творцю мільйони доларів. До кінця десятиліття ідея Слінкі була впроваджена у виробництво світильників, водостоків, хвильових котушок, терапевтичних апаратів та антен.

Попри величезний успіх Річарда Джеймса, він був поглинутий бізнесом та мало спілкувався з родиною. Біди почалися, коли Бетті дізналася, що він зраджував їй з іншими жінками. Хоча Бетті залишилася з ним заради їхніх спільних шістьох дітей, це викриття викликало глибокі потрясіння у сім’ї. Ба більше, Річард став проводити більше часу у церкві. Він таємно віддав більшу частину свого статку в ультрадогматичні євангелістські релігійні групи. Інженер пожертвував стільки грошей, що загнав свою сім’ю в семизначні борги. Це негативно вплинуло на продажі Слінкі. І до кінця 1950-х років бізнес перестав бути прибутковим. У Джеймса з’явилися серйозні фінансові неприємності.

Колись одержимий ідеєю багатства, він став абсолютно байдужим до грошей, які мав.

У лютому 1960 року Джеймс знайшов несподіваний та драматичний вихід. Без особливих пояснень він купив квиток в один кінець у сільський район Болівії та приєднався до секти десь у глушині, яку його дружина називала “євангельський культ Христа”. У липні він розірвав усі зв’язки та зник.

Перед самим від’їздом Джеймс поставив Бетті перед вибором: вона могла ліквідувати компанію чи прийняти виняткове право власності. Вона обрала останнє.

Отже, Бетті Джеймс стала одноосібним власником Слінки у вкрай несприятливих умовах: іграшка була на заході своєї слави, борги фірми досягли $1 млн, плюс до всього вона була змушена виховувати шістьох дітей одна. Але вольова та життєрадісна Бетті не відступила перед труднощами. Жінка попросила відстрочку у кредиторів, які чекали на виплату, та взялася за ребрендинг іграшки.

1962 року, доручивши трьом музикантам написати джингл для Слінкі, вона запустила агресивну рекламну кампанію на телебаченні. Мелодія, яка проголошувала: “Кожен хоче Слінкі — ти хочеш Слінкі” не тільки відновила інтерес до іграшки, а й стала довготривалим джинглом в історії телевізійної реклами.

Коли продажі знову поповзли вгору, Бетті зробила ще один важливий крок. Вона перенесла виробництво Слінкі в дешеву, зручніше розташовану частину Філадельфії. Протягом кількох років жінка повністю присвячувала себе компанії, віддавши дітей під опіку вихователям. Вона проводила безсонні ночі, розробляючи стратегії та намагаючись заново відбудувати майбутнє сім’ї.

Яскраве відродження Слінкі пережила з появою пластикової версії, забарвленої кольорами веселки, на початку 1970-х років. Коли робітник заводу пластикових виробів у Міннесоті вигадав цю концепцію, його вибір міг впасти лише на одну людину, здатну зробити її успішною — Бетті Джеймс. Вона доопрацювала запропонований ним прототип, включивши його в ряди “родини Слінкі”, і випустила на ринок як “безпечнішу, менш схильну до сплутування альтернативу” металевій іграшці. Райдужні пружинки продавалися як гарячі пиріжки.

У 1974 році Бетті отримала звістку про те, що її колишній чоловік, винахідник Слінкі помер у Болівії у віці 56 років. З моменту його від’їзду в 1960 році Бетті повністю відродила компанію — продажі стрімко зростали, борги були виплачені, а пружинка знову стала популярною. Попри всі труднощі, вона виявилася успішнішою в цьому бізнесі, ніж її чоловік.

У 1998 році Бетті Джеймс продала компанію James Industries виробнику іграшок Poof Products Inc., який згодом реалізував понад 300 млн одиниць флагманського продукту.

Бетті дала друге життя компанії, що вмирає, забезпечивши не тільки свою власну родину, а й сім’ї її дружної команди зі 120 осіб. Вона вміло провела стару школу іграшок через п’ять десятиліть. Вона розширила лінійку і навіть уклала угоду з Pixar, завдяки якій собака Слінкі з’явилася в мультфільмі “Історії іграшок”. Цей крок подвоїв продаж пружинки. Вона зробила стільки “крокучих” Слінкі, що їхня загальна довжина становила б 3 млн миль — це достатньо, щоб обійти землю 121 раз.

Бетті Джеймс померла у віці 90 років у 2008 році, а її працю було визнано у залі Слави Асоціації іграшкової промисловості.

Джерело: lpgenerator, violity, livejournal, peoples, відкриті дані

Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram

Контекст

Ми у соцмережах

Слідкуйте за нами у Facebook або ж читайте усе найцікавіше у нашому каналі в Telegram