Соцмережі
8 Грудня 2022
361

Дмитро Томчук: Коли почалася війна, довелося починати з нуля

Я прийшов до війська у лютому зі свого світу, у якому було все, що я хотів, та відбувалося все так, як я хотів. Вже кілька років перед тим мене тішило те, що я керую подіями навколо мене та отримую від життя усе, що мені заманеться. У цьому світі мене оточувало коло таких самих, як я — успішних, незалежних, заможних, здатних реалізувати будь-яку свою ідею, людей, які мали чималий ресурс, зв’язки, вплив.

Понад 20 років у бізнесі змушували мене вірити у те, що я експерт не тільки у підприємництві, але й в усіх питаннях життя. Тобто — в усіх. В мене все виходило. Я хотів перфектний зовнішній вигляд — й мав його. Хотів спортивну фігуру — й отримував її. Хотів вміти у силовий спосіб якщо шо захистити своє життя, статки, родину — та отримував й це вміння. Хотів відпочивати коли, як і де ми з Ксюшею вигадаємо — та мали це. Велику частину року я, як і інші з мого кола, проводив за кордоном — у відрядженнях чи на відпочинку. Я колекціонував країни та мав серйозні плани відвідати кожну з існуючих, й на момент 24 лютого просунувся у цьому приблизно на третину, тоді ми якраз щойно повернулися з амазонської сельви та вже планували наступну подорож у якісь, я вже не згадаю, схожі єбеня — чи то в австралійський аутбек, чи до Лхаси, щось таке.

Я був дорослий хлопчик, та вже знав, як діяти. Хочеш пити — йдеш до ресторану. Хочеш їсти – йдеш до ресторану. Хочеш на концерт Айрон Мейден — сідаєш на літак та летиш, хочеш кави у приємному місці — сідаєш на літак та летиш. Треба дітям планове щеплення — телефонуєш до свого доктора в Ізраїлі, та сповіщаєш, що ти сідаєш на літак та летиш. Стало сумно чи скучив за Венецією — сідаєш на літак та летиш на вихідні. Вже не буду казати про шмотки, гаджети чи машини — ми з Ксюшею зробили повне коло консьюмеризмом та повернулися до того, що будь-яке майно — то лише функція, яка дозволяє не відчувати холоду, спеки, гострих камінців на дорозі чи дає змогу швидко пересунутися з точки А у точку Б.

Але прийшов світанок 24 лютого, й замість того, щоб збиратися на літак, я рахував вибухи поряд, бо поряд були Жуляни. Півтори години було достатньо, щоб зрозуміти, що все згадане вище — повна туфта. Істина була, виявляється, десь. Я відчув, що під ногами горить земля так, як вона ніколи не горіла. Та пішов до ТРО. Успішний український бізнесмен, фінансист, інвестор. Автор кількох курсів про фінанси та гроші. Популярний бізнес-блогер. Тонкий поціновувач італійських вин, страв з морепродуктів та любитель гарних ресторанів.

В ТРО мені дали старий радянський автомат, а ще я зустрів там хлопців з конкурсу стартапів, де я був у журі, а вони шукали фінансування на маленький, тихий, але дуже злий безпілотник. Вони тоді не виграли у конкурсі, бо машина здалася мені сирою. Вони сказали — а, це ви. Хочете з нами, заодно познайомитеся з машиною, яку ви вважали недопрацьованою. Я хотів. Так я потрапив у підрозділ, який запускав панішери. Тоді в підрозділі було два панішери, а взагалі було випущено чотири. То вже потім, через багато місяців, ми накупили усього стільки, що майно підрозділу тепер потребує морського контейнера, а наші фотки досі ходять воржими пабліками як доказ того, що в Україні воює спецназ ЦРУ. Тоді нічого цього не було. Я прийшов туди зі старим автоматом, жменею патронів у кишені та у лижних штанях. Макс подивився на мене та віддав мені свого шолома: “На, тобі треба голову берегти”.

Саме там я відчув не кризис середнього віку, а кризис нового класу, у якому ти новенький-готовенький. Попри мої сподівання щодо себе, з’ясувалося що я нічого не вмію, не знаю й не розумію з того, що потрібне на війні. Найбільш промовистим доказом став наш діалог з інспектором з нлав, коли я питав: “Яка-яка кнопка? Покажи ще раз!” А він відповідав: “Бляяяя…. Це знову ти!” Я відкрив, що в усьому я на нульовій відмітці. Що вчитися треба просто усьому. Що молоді хлопці, яки годилися мені в сини, але вже встигли повоювати, знають та вміють рівно у мільйон разів більше за мене. Це був серйозний удар по самооцінці та самоповазі. Бо я бачив себе не так. Але реальність була наявна — я був незграбний, невмілий, нетямущий. Овочі я вивантажував у збройній кімнаті, проте цинк з патронами я відніс до кухні.

Треба було щось з цим робити, але що? Я обрав оптимальне, чому був навчаний бізнесом 90-х та спілкуванням з бізнес-спільнотою тієї епохи, серед котрої я кожен раз опинявся наймолодшим. Я наче повернувся на чверть сторіччя назад, та мені знов було трохи більше двадцяти, але не в сенсі самопочуття та здоров’я, а в сенсі відсутності хоча б якогось життєвого досвіду. Це було важко, після усіх бізнес-триумфів останніх років, почати знов робити те, що я робив тоді: мало казати, багато слухати, дивитися, як роблять інші, повторювати за ними та навчатися геть усьому. Я наполегливо навчався, та таки навчився, бо за 10 місяців можна навчити воювати навіть мавпу, не те що успішного бізнесмена.

Перші дні я, дбаючи про персональний простір, у вільний час сидів у порожній майстерні, втикаючи в айфона. Одного разу туди зайшов Хем, побачив це та сказав: “Ні, ми так не сидимо. Пішли до усіх”. Та ми пішли туди, де були усі разом — до великої кімнати, де на великих моніторах дивилися відео з панішерів, намагаючись розгадати, що то воно зафільмувалося внизу в лісі між деревами. Так, там ми були завжди всі разом, робили та вирішували все колективно. Там не було одинаків та іншого такого. За рахунок цього колективного розуму та спільної дії ми й стали найкращими. Такими, що ворог не обламувався здіймати у повітря по декілька орланів, тільки щоб вирахувати хату, де розмістилися саме ми.

Я навчався в інших, але іноді, коли було доречно, ділився чимось зі свого досвіду, траплялося й таке. Я інтегрувався у колективний інтелект та теж мав щось корисне. Відступ від колективного я почув тільки один раз, коли ми вирішували, яку зимову форму брати — розраховану на -15 чи на -30. Хотіли брати на -30. Я сказав: навіщо вона така, буде спекотно у ній. Макс подивився на мене та сказав: “Ми так намерзлися в окопах з 2014 року, що нам точно ніколи не буде спекотно. Давай візьмемо на -30. Собі бери яку хочеш, а нам візьми цю теплу”.

Тепер я розумію, що перемогти чи навіть успішно воювати можна, якщо бути згуртованими та триматися один одного. Це головне. По одинці неможливо ані перемогти, ані воювати. Поодинці можна тільки гинути. Ще я увесь цей час згадую знайомого бізнесмена, який, відтопирюючи губу, пихато казав мені: “Мені навчатися нема чому, усе, що треба, я вивчив. Я сам можу навчити будь-кого будь-чому”. Але по собі можу сказати: якщо переступити свій пафос, а це завжди найважче, та зрозуміти, що треба навчатися усьому, то можна й навчитися, навіть якщо ви — найнульовіший з усіх. Бо неважливо, яким ти прийшов, важливо, яким ти став потім. Отже, моя історія показує, що все можна опанувати, навіть те, чого не міг уявити у своєму житті, та стати одним серед тих, хто є найкращим — це я про наших хлопців, бо вони дійсно такі.

Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram

Контекст

Ми у соцмережах

Слідкуйте за нами у Facebook або ж читайте усе найцікавіше у нашому каналі в Telegram