Необхідність створення та розвитку наукових центрів і кооперацій
(мовою оригіналу)
Сьогодні ми відзначаємо День науки. Добре, що хоча б в цей день згадують наших науковців і дають їм державні нагороди. Правда, майже 70% нагороджених – директори, ректори, їх заступники. Звичайних науковців, які щоденно «гризуть» граніт науки – там одиниці.
Вітаючи своїх колег, я б хотів і зупинитися на питаннях подальшого розвитку науки.
Так, стан української науки відомий — він жалюгідний. Однак не писатиму про непристойно слабке фінансування наукових досліджень, про ганебно низькі зарплати вчених, про руйнування матеріально-технічної бази вітчизняної науки, — усе це, на жаль, правда.
Які ж проблеми сьогодні має наша наука?
Наше відставання від сучасних індустріально розвинених держав у технологіях колосальне. У 1980-х — першій половині 1990-х років було упущено розвиток мікроелектроніки, упродовж 1990-х ми були переважно сторонніми спостерігачами за розвитком комп’ютерних і мережевих технологій, тепер стоїмо на межі того, що українська наука не братиме участі в розвитку біотехнологій і нанотехнологій.
Не всі розуміють, що в технологіях існує певна послідовність, — важко розробляти “нове”, не опанувавши в достатньому ступені “старого”. У тому числі й через це недостатнє розуміння частка витрат на НДДКР у ВВП України мізерно мала.
Однак тут потрібно розуміти, що державні вкладення в науково-дослідну діяльність відрізняються від інвестицій у неї комерційними структурами тим, що не передбачають навіть приблизних термінів повернення цих вкладень. Підприємці не стануть інвестувати в ті наукові дослідження, які надто довго окупаються або взагалі мають туманні перспективи окупності. У цьому й полягає важлива причина, яка обмежує відродження наукового потенціалу нашої країни, адже розвиток можливий після набуття певної критичної маси. Тобто необхідний імпульс, який каталізував би розвиток науки. Цим імпульсом можуть бути як держава – так і корпорації.
У чому роль держави?
Передусім ідеться про систему кооперації дослідних центрів і підприємницьких структур, які працюють у сфері високих технологій, про систему державних центрів підготовки фахівців інноваційної спрямованості, про систему адміністрування державних грантів, що мають виділятися на розвиток наукових проектів, результати яких можуть застосовуватися в сфері сучасних технологій.
Це питання науково-інноваційного менеджменту, вирішення яких має перш за все належати до сфери компетенції Національної академії наук України. Тим паче, що й практична роль фундаментальної науки у світі поступово видозмінюється.
НАНУ має суттєво видозмінитися, або взагалі перестати існувати.
За час, що минув після розпаду СРСР, відбулися якісні зміни в самій науці. У союзні часи система виглядала так: здійснювалися фундаментальні дослідження, їхні результати передавалися в сферу прикладної науки, після відповідної обробки вони йшли в так звану заводську науку та, в остаточному підсумку, впроваджувалися у виробництво.
Але нині науково-інноваційний цикл серйозно стиснувся в часі. У високотехнологічних галузях фундаментальні знання вже можуть бути втілені в кінцевий продукт, наприклад, у таких галузях, як синтетична біологія, нано- і біотехнології. А саме ці галузі визначатимуть розвиток економіки та суспільства в найближчі десятиліття.
Але для інноваційного розвитку в першу чергу важливо зрозуміти принципи створення сучасних ефективних наукових центрів, орієнтованих на прикладні дослідження.
Нова роль НАНУ полягає в тому, що вона повинна стати ядром створення в Україні науково-промислового кластера, центром технологічних інновацій у промисловості, ключовою ланкою науково-інноваційного менеджменту. Нехай розміри та результати роботи цього кластера спочатку не будуть порівнянні з американськими, ізраїльськими, швейцарськими. Але іншого шляху немає, і починати рухатися потрібно було ще вчора.
До речі, важливим фактором успіху Силіконової долини були військові замовлення. Україна вже шостий рік живе в умовах війни, тому наші профільні наукові установи повинні активніше співпрацювати з армією та спецслужбами. Саме вони формують попит на наукомістку продукцію. Тут НАНУ потрібно взяти на себе координуючі та адміністративно-організаторські функції. Крім вирішення найважливіших проблем оборони держави, це може дати імпульс подоланню ситуації, яка нині склалася: немає попиту на наукомістку продукцію — немає попиту й на вчених.
Що необхідно зробити?
Збільшити фінансування наукових установ, підвищити зарплати вченим, оновити парк науково-технічних приладів, осучаснити матеріально-технічну базу тощо — традиційні рекомендації. Усе це важливо, але ми не маємо замикатися лише на матеріальному боці питання, — нарівні з цим нам потрібно створювати механізми відбору та просування найбільш талановитих і підготовлених учених, особливо молодих.
У нашій країні є як мінімум кілька десятків учених світового рівня, але вони розосереджені між НАНУ та різними університетами. Якщо їх зібрати в одній-двох установах, зосередити на них фінансування, сприяти амбіційним планам, то з’явилася б надія на створення наукових університетів, які відігравали б провідні ролі на просторах колишнього СРСР. Досвідчені висококласні вчені зможуть готувати перспективних молодих фахівців, які прагнуть успіху. Об’єднанням цього розосередженого золотого ресурсу української науки, забезпеченням синергії сплаву молодості та досвіду повинна займатися НАНУ.
Потрібно створити систему тестування в науці, яка має пронизувати співтовариство вчених знизу догори. Треба перейти до системи координат, у якій першорядне значення має реальний підтверджений рівень компетенцій ученого на актуальному науковому рівні, перспективність тем, які він розробляє в парадигмі третьої та четвертої промислових революцій, а не звання, регалії та давні публікації.
Однією з найважливіших проблем української науки є навіть не стільки її якісне відставання від наукових систем розвинених і багатьох країн, що розвиваються, скільки те, що наша наука у своїй морально-філософській суті так і залишилася радянською.
Про організацію наукового процесу
Будемо чесними перед самими собою: наша наука — уламок науки часів СРСР. А вона за своїм призначенням та будовою була спрямована на вирішення зовсім інших завдань, ніж ті, які Україні потрібно вирішувати сьогодні і в найближчому майбутньому.
Відповідно до принципу ефективного кумулятивного зосередження ресурсів необхідно сфокусувати фінансову підтримку на тих науково-дослідних центрах та університетах, які вже інтегровані у світову науку. Як їх визначити? Є два об’єктивні критерії відбору: кількість досліджень того або іншого університету, визнаних світовим науковим співтовариством, і/або кількість відкриттів і винаходів, зроблених в Україні та доведених до комерціалізації (в Україні та/або за кордоном). Саме на університетах і наукових центрах, які відповідають таким критеріям, потрібно зосередити фінансування за рахунок держави.
Так ми зможемо вивільнити ресурси, які витрачаються нині неефективно. Якщо ми не можемо витрачати на науку стільки коштів, скільки витрачають найрозвиненіші країни світу, отже, ми маємо орієнтуватися на створення системи маловитратної та ефективної науки.
Так з’явиться шанс на те, що молоді українські вчені перестануть масово залишати країну. А вони це роблять з двох причин: неможливість кадрового зростання і розпорошення тих мізерних фінансових ресурсів, які виділяються державою, замість концентрації їх на невеликій кількості перспективних наукових колективів. В іншому разі ми не зможемо запобігти масовій імміграції українських учених.
Успіх у науці формується в тому числі на основі духу та волі наукової еліти, її спроможності ставити масштабні завдання та прагнути їх вирішити.
Разом із катастрофічним недофінансуванням науки в Україні ще важливіша проблема полягає в неадекватній часу та можливостям системі організації науки. Через це ті скромні кошти, які держава виділяє на науку, використовуються неефективно. Укрупнений алгоритм зміни системи організації науки мною запропоновано. Це концептуально працездатна модель, вона вписується в наявні реалії, вона спроможна вирішувати завдання максимально швидкої реіндустріалізації, що стоять перед Україною й базуються на досягненнях фундаментальної та прикладної науки. А ще я переконаний, що для трансформації системи організації та управління української науки необхідно залучати вітчизняних учених міжнародного рівня, які активно працюють і мають авторитет у науковому світі. А для неупередженої наукової експертизи має сенс залучати іноземних фахівців, саме так роблять у розвинених країнах світу.
Більше новин та актуальних матеріалів у нашому каналі в Telegram
Ми у соцмережах