Керівник Центру досліджень візуальної культури у Києві та організатор Київської бієнале (міжнародного форуму мистецтва, знань та політики) стверджує, що війна росії в Україні різко висвітлила спадщину жорстокого поневолення регіону
“Деколоніальність”, інтелектуальна основа для критики західних інститутів, публічного дискурсу та індивідуальної поведінки виявилася нездатною протистояти геноцидній війні росії проти України. Це тому, що західні політичні та культурні інституції тривалий час ігнорували перспективи Східної Європи на користь погляду з москви.
Після падіння Берлінської стіни та розпаду срср загалом вважалося, що Східна Європа має просто наздогнати Захід. Звільнившись від радянської влади, ці держави зазнали б природної та стихійної трансформації, плавно асимілювавшись із західним економічним, політичним та соціальним устроєм. Але вторгнення росії в Україну показало, що саме Захід має наздоганяти політичні події на Сході.
Схід Європи відрізняється від того, що очікував Захід: його колоніальна та радянська спадщина ускладнює спрощений бінарний поділ між Глобальною Північчю та Глобальним Півднем. Саме тому західні постколоніальні дослідники традиційно ігнорували Східну Європу. Але війна росії проти України різко оголила спадщину жорстокого поневолення, змусивши переосмислити дебати про колоніалізм. Справжня дискусія починається, коли колонізовані починають говорити про колонізаторів, а не лише про себе.
“Деколоніальність”, інтелектуальна основа для критики точок зору, які продовжують пронизувати інститути, суспільний дискурс та індивідуальну поведінку, сьогодні стала модною у західній культурі та політиці. Але цей проєкт опору здебільшого застосовується всередині країни, де він залишається міцно заснованим на історії морських імперій та зосереджений насамперед на расі.
Поруч із фетишизацією Всесвітнього Півдня (позиція, позбавлена будь-якої значної політичної активності), західна деколоніальність неспроможна усвідомити колоніальну травму поруч. Західні політичні та культурні інституції тривалий час ігнорували перспективи Східної Європи на користь погляду з москви, іншої імперської метрополії та головного орієнтиру Заходу.
Проте це ігнорує спадщину німецького імперіалізму у Східній Європі. У 1930-х і 1940-х роках Україна стала мішенню як для Радянського Союзу, який там проводив політику промислового колоніалізму, так і для нацистів, які сподівалися використати українське сільське господарство для свого імперського проєкту.
Після Другої світової війни колоніальні настрої Заходу знову проявилися у “Східній політиці” канцлера Західної Німеччини Віллі Брандта. Відносини чиновників у Бонні та москві будувалися на припущенні, що на Східну Європу, зокрема й на Україну, не слід звертати увагу: за це говорив радянський держапарат. Колонізованим за визначенням бракує суб’єктивності.
Це допомогло сформувати поточний політичний контекст у Східній Європі, де збройний конфлікт та авторитарний популізм, жорсткі кордони та розколоте громадянське суспільство наголошують на необхідності деколонізації європейської політики пам’яті та її нещодавньої історії. Зрештою, Німеччина, локомотив Європейського Союзу, набула свого нинішнього вигляду лише 1990 року. Протягом усього XX ст. кордони України були міцнішими та стабільнішими, ніж кордони Німеччини.
Останнім ударом по європейській політиці пам’яті став дискурс “денацифікації”, який кремль використав для виправдання своєї геноцидної війни проти України. Це абсурдний аргумент: Європа та німецькомовний світ зокрема мають прийняти фашиста, який працює на викопному паливі, що виправдовує свої злочини посиланнями на Голокост? На жаль, так роблять багато хто на Заході. Але кремль просто повторює аргумент нацистів: ви не повинні існувати, але оскільки ви існуєте, ви повинні бути усунені.
Політична апатія Європи глибоко вкорінена в колоніальному мисленні, що відображається в екстерналізації проблем ЄС. Ця стратегія виштовхування конфліктів за межі блоку для захисту внутрішніх районів призвела до того, що ЄС стикається з війнами та авторитарними режимами на півдні та сході, що неминуче породжує приплив мігрантів, які рятуються від насильства.
Щобільше, типовою відповіддю ЄС на ідеологічну поляризацію за умовчанням є хибний нейтралітет, який нібито може захистити від крайнощів, які існують в інших місцях. Цей нормативний нейтралітет також визначає підхід деяких західних культурних установ та ЗМІ до українських голосів, які виступають проти імперіалістичної агресії росії.
Очевидно, що ті, хто протистоять афективній правді, обмежують вираження сильних емоцій, начебто про конфлікт можна судити тільки з якоїсь уявної раціональної, об’єктивної позиції. З поваги до підходу Realpolitik до війни в росії багато західних культурних інститутів, які раніше хвалилися своєю політичною ангажованістю і радикальною деколоніальністю, відступили до нібито нейтрального стосовно контексту “білого куба”: звичайний виставковий простір, де мистецтво опосередковує реальність на бездоганних стінах за ідеального освітлення.
Ця відповідь значною мірою визначається modus operandi європейського культурного поля. З одного боку, є великі інститути, які підпорядковуються лінії уряду та бояться самостійної діяльності. З іншого — є колективи та кураторські групи, які заявляють про свою прихильність до демократії участі, але нічого не домагаються, бо нескінченно обговорюють кожну деталь і ні в чому не можуть домовитися. Незалежно від того, чи є інститут вертикальним і високоцентралізованим, чи горизонтальним і заснованим на участі, політична участь видається неможливою.
У той час як багато західних культурних установ охоче ховають голову в пісок, інші, наприклад, в Угорщині чи Польщі, були захоплені правими директорами, призначеними урядом. У будь-якому разі творчі інститути Європи здаються нездатними прокласти новий, більш політичний шлях. Але, як і у випадку із самим ЄС, просте перебування в межах інституційних кордонів та спроба зберегти те, що знаходиться всередині, зрештою підірве їхню свободу. Життєздатна деколоніальність вимагає радикальної участі — йти на ризик та боротися за праву справу. Коли доходить до створення такого антиімперіалістичного домену, Заходу Європи є чому повчитися на Сході.
В іншому випадку, коли Realpolitik з’явиться наступного разу, Західна Європа не повинна дивуватися, виявивши, що відчайдушно шукає ще один Zeitenwende, або історичний поворотний момент, і, як завжди, каже: не можу визначити сенс.
Смуток наповнює мої груди…
Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram
Ми у соцмережах