Соцмережі
15 Вересня 2022
120

Дмитро Томчук: Бізнес під час війни

Я не єдиний бізнесмен на цій війні. Нас тут таких багато. Тих, хто покинув бізнес та пішов боронити Вітчизну. Але то ще гарний варіант. Є серед нас певна кількість людей, яким не позаздриш — які воюють, а паралельно з цим намагаються тримати свій бізнес на плаву. Я — один з них. Це — пекельне пекло. Це справжня дупа. Бо треба з цих двох речей займатися чимось одним. Бо вони несумісні. Та займатися тим й тим – це якийсь лютий крінж. Але, дивно: є на фронті люди, які воюють та продовжують керувати бізнесом в тилу.

Я тут не буду казати про делегування та гарну команду, бо мені доведеться переказати майже всю мою книжку “Тут Клює”. Розповім тільки мій кейс: у різний час за ці пів року я відновив роботу усіх моїх бізнесів, які були так чи інакше зупинені на початку війни. Через різні міркування: десь вже не можна було платити персоналові за те, що вони сидять вдома, як я платив, щоб вони не розбіглися. Десь не можна було, щоб простоювало обладнання, бо це коштувало дорого. Десь була затребувана продукція. Щось з інвестиційних приколів я відновив, просто щоб не випасти з обойми міжнародних інвесторів. Висновок: це дуже складно. З цього, за мірками довоєнного часу, майже нічого не виходить. Але тієї неповноцінної операціонки, яка все ж вдається, вистачає на те, щоб бізнеси хоча б якось крутилися. Бо чітко усвідомлюю: якщо відкласти все на щасливі роки після перемоги, втрачу все, що мав та не відновлю нічого.

Отже, підприємства мають працювати навіть якщо засновник на фронті. Так, це мало кому вдається, але власник має хоча б спробувати хоча б якось керувати своїми бізнесами з передової. Я намагаюся, як можу. Через те, наприклад, що на закупівлю нової форми на підрозділ чи машини замість знищеної може піти повністю мій прибуток з одного підприємства за один місяць. Тобто просто усе, що я можу отримати особисто. Бо війна — це всратися, як дорого. Монте-Карло з його казино та польотами гелікоптером в Канни на дискотеку, як ми практикували колись, просто відпочивають.

Але бізнеси мають працювати не тільки через це. Головне — бо це економіка країни. Не буде економіки – не буде перемоги, країни, нації, армії. А економіка — це ми і є. Тому хочеш-не хочеш, а знаходиш вікна у бойових діях та ратній справі, сідаєш на телефон та займаєшся бізнесом. Та можеш тільки молитися, щоб притомні кадри, які лишилися в тилу на господарстві: а) залишалися притомними, бо дивовижно як їх косить шиза, тобто вигоряння, втома від напруги та ПТСР, б) залишалися в справі, бо дивовижно, як вони кидають усе, бо більше тупо не можуть, та їм срати, що тепер з ними буде. Й усе через те, що вночі під їхнім вікном йобнула Х-22. Але все одне, головна роль за нами. Чому — знову не акцентуватимуся, бо про це написана ціла книжка “Тут клює”.

Головна моя ідея — що треба намагатися не кидати бізнес. От дивіться. Я знаю тут кількох бізнесменів, які так захопилися війною, що їхні підприємства вже кілька місяців як пішли на дно. Вони просто закинули їх, зупинили ними займатися. Нецікаво. Не на часі. Не пре. Не той адреналін. Бо, по собі знаю, життя на війні воно таке, як у пісні з піонертабору:” Наш отрядик вырвался на волю, гопа, и мы спаймали майского жука!” Який там бізнес. А конкуренти не сидять, склавши руки. Конкуренти, доречі, на фронт не пішли, бо нахєр надо. Вони діють у тилу. Й на ринку. Бо, прикинь, ринок ніде не подівся. Але там нові розклади. А у вас — фірма пішла на дно. А разом з нею пішли на дно декілька сотень родин співробітників та усе, пов’язане з підприємствами.

Знаю одне: кожний український воїн сьогодні герой. А якщо він бізнесмен та намагається паралельно втримати бізнес, то він тричі герой, та бронзовий бюст йому на батьківщині, бо це такий геморой, що реально легше забити на все це, воно й без війни було непростим, а тепер так взагалі нереально.

Те саме можу сказати про волонтерів. Знаю вже кілька крамниць, де власниці так захопилися волонтеркою, що не впоралися з бізнесом, та нині цих крамниць не існує, бізнес від них пішов. Назавжди, як колишній. До іншої. А, щоб ви розуміли: немає бізнесу, немає й волонтерки. Бо, розкрию таємницю: волонтерка — це перш за все гроші. А гроші — це прибуток. А прибуток — це оборот. А оборот — це продажі. А продажі — це бізнес щодня, трясця його матері! Бізнес! Бізнес! Бізнес!

Тож, можу тільки повторити один з тезисів моєї “Тут Клює”: шоу маст го он. Навіть, якщо війна. Чи невідкладні дії з допомоги Батьківщині. Бо хтось все одно має лишатися у крамниці. Не втримаюся, та наведу цей єврейський анекдот повністю. Він гарно ілюструє, як треба бізнесменові нині:

Вмирає старий єврей.

– Саро, дружино моя, ти тут?

– Тут, Ізя.

– Авраме, сину мій, ти тут?

– Тут, тато.

– Фімочко, доню моя, ти тут?

– Тут, татко.

– А хто ж тоді в крамниці залишився наглядати?

Висновок: зараз в крамниці має хтось бути. Й цей хтось — ви. Попри усю службу в Залужного.

Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram

Контекст

Ми у соцмережах

Слідкуйте за нами у Facebook або ж читайте усе найцікавіше у нашому каналі в Telegram