Що думає Держрибагентство про аквакультуру та українських рибалок
Сьогодні керівництво Держрибагенства провело публічний звіт щодо роботи за 2018 рік. Змушений прокоментувати декілька висловлених на заході тез щодо азовського рибальства. По-перше, я б не радив маніпулювати статтею 123 Конвенції ООН з морського права, яка нібито змушує укладати з росіянами угоди щодо такого рибальства, утворювати комісії, підписувати протоколи тощо. Бо там такого немає. Конвенція рекомендує консультуватися з іншими державами напівзамкнених морів, але це можна робити й в рамках багатосторонніх організацій; ці структури є й щодо Середземномор’я куди входить й Азово-Чорноморський басейн. Але чомусь ми там питання лову на Азові, зокрема в умовах агресії та окупації не обговорюємо, вочtвидь це вирішувати з росіянами віч-на-віч в Ростові чи в готелі під Києвом комусь комфортніше. Крім того, Конвенція ООН поширюється на ті води, де діє встановлений нею режим територіального моря та виключної економічної зони; визнавати ж такі режими на Азові Україна не спішить.
Але ж не можна застосувати одну її норму, ігноруючи десятки інших. По-друге на пресс конференції заявлялося, що у підписаному протоколі нібито (текст поки непублічний) є “гарантії” рибалкам, які полягають у тому, що тепер на Азові росіянb мають затримувати та доставляти у власні порти лише рибальські судна під власним прапором, а ми – під українським. Але зрозуміло що РФ у цих водах, як і раніш, буде керуватися виключно власними бажаннями. А ми будемо сумлінно виконувати протокол – та не чіпати судна з Криму, що під незаконним прапором РФ тепер спокійно грабуватимуть ресурси моря згідно наданих нами ж росіянам квот.
Власне цих гарантій майже рік домагалися агресори після затримання “Норду” та наразі вочевидь отримали бажане. Важливими є й тези Держриби про те що протоколи з риби будуть підписуватися, а двостороння комісія – збиратися, поки діє сумнозвісний Договір 2003 р. про “істеричні” води Азову. Це прямо підтверджує те, що саме через потреби рибного владно-господарського “партнерства” він й зберігає власну дію. Наразі лунають обіцянки розірвати цей договір після проходження певної стадії арбітражу, що триває проти РФ з морських питань в Гаазі. Подивимось, але оптимізму у мене немає.
Сумно й те, що Держриба вочевидь не буде вживати кроків із викрадених росіянами у 2018 р. рибалок, та й у наступному усі викрадені окупантами працівники моря будуть вочевидь оголошуватися “браконьєрами”, щоб не пcувати “братські відносини” з російськими партнерами по спільному азовському бізнесу. Мантру ж про те що непідписання протоколу поставить під ризик рибалок ми чули давно. Ані вбитих у 2013 р., ані викрадених у 2018 р. українських рибалок тодішні протоколи не захистили. А слухати про негативні соціальні наслідки поширення на Азов норм міжнародного морського права від Держриби смішно. Бо непрозорий розподіл квот та кришування прямого браконьєрства значно небезпечніші для цього регіону. Ну й про спроби покращити ситуації іншими шляхами (розвиток аквакультури, спрямування трудових ресурсів на океанічний лов тощо) поки ніхто не чув. Що можна робити в таких умовах? Приділяти максимальну увагу та робити публічними усіх справжніх бенефіціарів азовського лову. Уважно моніторити процес в Гаазі (скоро він стане відкритим) та вимагати розірвання Договору 2003 р., коли очевидною стане його “притягнутість за вуха” до відповідних процедур. Допомагати родинам рибалок-заручників, від яких відхрестилися профільні органи виконавчої влади.
Більше новин та актуальних матеріалів у нашому каналі в Telegram
Ми у соцмережах