Борис Бабін: Чи бути азовській рибі?

Що думає Держрибагентство про аквакультуру та українських рибалок

Сьогодні керівництво Держрибагенства провело публічний звіт щодо роботи за 2018 рік. Змушений прокоментувати декілька висловлених на заході тез щодо азовського рибальства. По-перше, я б не радив маніпулювати статтею 123 Конвенції ООН з морського права, яка нібито змушує укладати з росіянами угоди щодо такого рибальства, утворювати комісії, підписувати протоколи тощо. Бо там такого немає. Конвенція рекомендує консультуватися з іншими державами напівзамкнених морів, але це можна робити й в рамках багатосторонніх організацій; ці структури є й щодо Середземномор’я куди входить й Азово-Чорноморський басейн. Але чомусь ми там питання лову на Азові, зокрема в умовах агресії та окупації не обговорюємо, вочtвидь це вирішувати з росіянами віч-на-віч в Ростові чи в готелі під Києвом комусь комфортніше. Крім того, Конвенція ООН поширюється на ті води, де діє встановлений нею режим територіального моря та виключної економічної зони; визнавати ж такі режими на Азові Україна не спішить.

Але ж не можна застосувати одну її норму, ігноруючи десятки інших. По-друге на пресс конференції заявлялося, що у підписаному протоколі нібито (текст поки непублічний) є “гарантії” рибалкам, які полягають у тому, що тепер на Азові росіянb мають затримувати та доставляти у власні порти лише рибальські судна під власним прапором, а ми – під українським. Але зрозуміло що РФ у цих водах, як і раніш, буде керуватися виключно власними бажаннями. А ми будемо сумлінно виконувати протокол – та не чіпати судна з Криму, що під незаконним прапором РФ тепер спокійно грабуватимуть ресурси моря згідно наданих нами ж росіянам квот.

Власне цих гарантій майже рік домагалися агресори після затримання “Норду” та наразі вочевидь отримали бажане. Важливими є й тези Держриби про те що протоколи з риби будуть підписуватися, а двостороння комісія – збиратися, поки діє сумнозвісний Договір 2003 р. про “істеричні” води Азову. Це прямо підтверджує те, що саме через потреби рибного владно-господарського “партнерства” він й зберігає власну дію. Наразі лунають обіцянки розірвати цей договір після проходження певної стадії арбітражу, що триває проти РФ з морських питань в Гаазі. Подивимось, але оптимізму у мене немає.

Сумно й те, що Держриба вочевидь не буде вживати кроків із викрадених росіянами у 2018 р. рибалок, та й у наступному усі викрадені окупантами працівники моря будуть вочевидь оголошуватися “браконьєрами”, щоб не пcувати “братські відносини” з російськими партнерами по спільному азовському бізнесу. Мантру ж про те що непідписання протоколу поставить під ризик рибалок ми чули давно. Ані вбитих у 2013 р., ані викрадених у 2018 р. українських рибалок тодішні протоколи не захистили. А слухати про негативні соціальні наслідки поширення на Азов норм міжнародного морського права від Держриби смішно. Бо непрозорий розподіл квот та кришування прямого браконьєрства значно небезпечніші для цього регіону. Ну й про спроби покращити ситуації іншими шляхами (розвиток аквакультури, спрямування трудових ресурсів на океанічний лов тощо) поки ніхто не чув. Що можна робити в таких умовах? Приділяти максимальну увагу та робити публічними усіх справжніх бенефіціарів азовського лову. Уважно моніторити процес в Гаазі (скоро він стане відкритим) та вимагати розірвання Договору 2003 р., коли очевидною стане його “притягнутість за вуха” до відповідних процедур. Допомагати родинам рибалок-заручників, від яких відхрестилися профільні органи виконавчої влади.

Більше новин та актуальних матеріалів у нашому каналі в Telegram