Можна, поділюсь сьогоднішніми думками. Вибачте за надмірну раціоналізацію.
1. Коли відбувається щось жахливе — ми одночасно можемо ціпеніти і бути “захваченими” цим. Не можемо відвести погляд від страшних кадрів, відео і повідомлень — подія, трагедія відбулась, а ми знов і знов її відтворюємо — і отримуємо “травму свідка”. І підсилюємо її.
Важливо — “відвести погляд”. Відірватись від гортання стрічки і перегляду новин.
2. Коли наш досвід занадто сильний — ми “відтворюємо” — відреаговуємо його назовні. Це природньо. Для нас це — можливість зняти напругу. Розділити з кимось наш відчай і біль. І “попередити”.
В подачі травматичної інформації є правила “екологічності”. Наша лімбічна система перезбуджена. Якщо вона отримує інформацію — із сильними емоціями, із подробицями, із страшними фото — вона ще і ще перезбуджується. І потрібно ще більше сил, щоб все це витримати, опрацювати.
Немає такого терміну, але ми робимо травму свідка “вірусною”. Чим трагічніше подія, тим коректніше має бути інформація, яку ми поширюємо.
Професійні етичні журналісти знають, що чим більше болю, тим більше акцент на фактах, а не на емоціях.
(Нам важливо мати змогу відреагувати — сама поки думаю, як це робити безпечніше для всіх)
3. Я сьогодні відповідала на питання про медитації при переживанні травматичних подій — при всій повазі до медитативних практик. В гострому стресі нам потрібно зберегти відчуття тілесності. Точніше, повернути його. Будь ласка, не пропонуйте практики без контакту з тілом та реальністю — це ще більше підсилить дисоціацію.
(Нам важливо відчути кордони тіла, відчути стопи, звернути увагу на рухи, на те, як ми торкаємося поверхонь, на відчуття тепла — холоду, нам важливо їсти та пити тепле, “подати голос”, нагадати собі про поточні плани).
4. Теракти розраховані на те, щоб ми втратили взагалі відчуття безпеки. Щоб були в паніці, а потім в апатії. Щоб не вірили своїм. Щоб припинили супротив.
Я сьогодні так багато разів собі повторювала — Ти не можеш впливати на життя. Але ти можеш обрати жити — стільки, скільки відведено. І ти можеш обрати — не скоритись. І кожен наш крок — після сліз і розпачу, люті, безсилля, страху — коли ми самі,чи за допомогою інших підіймаємося і “йдемо”, особливо зараз — це теж крок до Перемоги.
Якщо ми здамося і зараз дозволимо собі втратити сили — це буде знецінення всіх 10 місяців і всіх років нашої боротьби. Так, у нашої Перемоги зависока ціна і цінність.
Я не можу сьогодні зовсім працювати. Ходила багато пішки, відповідала на величезну кількість повідомлень. Молилася, як вмію. Зберігала Віру. А ще — я сьогодні зробила альбом в галереї телефону “Хроніки Перемоги” — перенесу туди різні — знакові для мене фото. Щоб збереглися для дітей. І онуків.
Обіймаю, Родино! так сильно, як хочу Перемоги!
Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram
Ми у соцмережах