Голова Комісії з енергетичного переходу, ексголова Управління з фінансового регулювання та нагляду Великої Британії (2008–2012) — про зменшення викидів парникових газів, пов’язаних з продовольчою системою, а не з промисловим виробництвом
Розрахункові витрати для досягнення нульового викиду парникових газів у світовій енергетиці, будівництві, промисловості й транспортній галузі різко зменшилися проти 2006 року. Тож перехід до ресурсоощадних технологій у більшості галузей економіки коштуватиме споживачам недорого.
Обговорення кліматичної політики часто зводиться до того, хто платитиме за досягнення чистих нульових викидів вуглецю від виробництва, особливо в таких секторах економіки, як промисловість, сталеплавильне чи цементне виробництво. Але витрати на безвуглецеве виробництво сталі чи цементу досить низькі, тож головне завдання людства — зменшити викиди, пов’язані з продовольчою системою, а не з промисловими товарами.
Наприклад, нещодавній звіт Комітету Великої Британії зі зміни клімату демонструє, що досягнення нульового рівня викидів парникових газів до 2050 року зменшить ВВП Великої Британії лише на 0,5%.
Звіт Комісії з передачі енергії “Здійснення місіїˮ прогнозує таке саме зменшення — на 0,5% — світового ВВП, якщо світ до середини століття досягне нульових викидів в енергетиці, будівництві, промисловості та транспортній галузі.
Ці оцінки значно нижчі від тих, що були озвучені в попередніх дослідженнях. Зокрема, фундаментальна доповідь Ніколаса Стерна “Stern Reviewˮ про економіку зміни клімату, оприлюднена 2006-го, звертає увагу на те, що досягнення лише 80% зменшення викидів коштуватиме світовій економіці 1–1,5% ВВП.
Викиди метану від домашньої худоби більше впливають на глобальне потепління, ніж три гігатонни вуглекислого газу від виробництва сталі
Ця зміна свідчить про різке та непередбачуване зниження витрат на ключові технології: вартість вітрової електроенергії на суші знизилася на 60% лише за 10 років, сонячні фотоелементи подешевшали на понад 80%, а батареї — на 85%. Ці витрати нині такі низькі, що використання продуктів і послуг із нульовим викидом вуглецю в багатьох секторах економіки лише поліпшить становище споживачів.
Наприклад, майбутні “загальні витратиˮ на роботу електричних систем з майже нульовим викидом вуглецю — включно з усіма сховищами — та на гнучкість, необхідну для “зеленої енергетикиˮ, такої як вітер і сонце, часто будуть нижчими, ніж витрати на сьогоднішні системи, основані на викопному паливі.
Вже через десять років споживачі в усьому світі охочіше купуватимуть електромобілі, які коштуватимуть дешевше. А крім того, вони сплачуватимуть за електроенергію набагато менше, ніж платять сьогодні за дизельне пальне та бензин.
Однак у деяких секторах економіки, як-от сталеливарне, цементне чи судноплавне виробництво, декарбонізація, ймовірно, призведе до більш значних витрат.
Ще до 2050 року сталь з нульовим вмістом вуглецю можна буде виробляти, використовуючи як відновлювач водень, а не коксівне вугілля, або додаючи уловлювання та зберігання вуглецю в традиційних доменних печах. Але це може збільшити витрати на 25%, або приблизно на $100 за тонну сталі.
Судна далекого плавання можуть працювати на аміаку або метанолі, але витрати на пальне зростуть більш ніж на 100%, а фрахтові ставки — на 50%. Як пише Білл Гейтс у своїй новій книжці “Як уникнути кліматичної катастрофиˮ, у деяких секторах ми стикаємося з “надбавками за екологічні витратиˮ порівнюючи із сучасними технологіями викидів вуглецю.
Тож украй важливо спрямувати дослідження, розробки та венчурні інвестиції у передові технології, які можуть зменшити ці надбавки. Однак треба визнати: навіть якщо “зеленіˮ надбавки збережуться, то вартість декарбонізації цих секторів економіки все одно буде настільки малою, що споживачі її майже не помітять.
Запитайте себе: як багато сталі ви придбали торік? Найімовірніше, відповідь буде “не купувавˮ — звичайно, якщо ви не менеджер із закупівель. Утім, споживачі хоча й не прямо, але все ж таки купують сталь. Її вартість закладена у вартості продуктів і послуг, якими вони користуються: в автомобілях, пральних машинах чи в медичних послугах, що надають у лікарнях, побудованих з використанням сталі.
Дані, які оприлюднила Всесвітня асоціація сталі, свідчать, що “реальне використання сталі на душу населенняˮ дорівнює 300–400 кг (661–882 фунтам) щороку в Європі та США. Тож якщо ціна на сталь зросте на $100 за тонну, то споживачі платитимуть додаткових $30–40.
Незначні витрати показують велику різницю між “зеленимиˮ надбавками на напівфабрикати й “зеленоюˮ споживчою надбавкою на готову продукцію. Приріст вартості на сталь хоча б на 25% додасть щонайменше 1% до вартості автомобіля. Транспортні тарифи можуть зрости на 50%, а це підвищить ціни на імпортовані товари, наприклад одяг чи їжу.
Проте зростання витрат на проміжні продукти досі є серйозною політичною проблемою. Зокрема, сталеливарна компанія, яка досягне нульового викиду вуглецю, опиниться в невигідному становищі, якщо її конкуренти цього не зроблять. Встановлення єдиної ціни на вуглець для секторів важкої промисловості могло б розв’язати цю проблему, але тільки якщо таку ціну застосовуватимуть у всьому світі або в поєднанні з прикордонними тарифами на викиди вуглецю відносно країн, які не бажають її запроваджувати. У сфері судноплавства регулювання Міжнародної морської організації могло б гарантувати, що всі компанії рухатимуться в ногу з часом, і вплив витрат на споживчі товари буде незначним.
Водночас ціни на їжу й харчові вподобання споживачів — нетривіальні питання. Мало хто з людей купує сталь безпосередньо, але всі купують харчі, на які навіть у багатих країнах припадає 6–13% загальних витрат домогосподарств і куди більше — у країнах з низькими доходами. Для споживачів 10% екологічної надбавки на харчі матиме більше значення, ніж навіть 100% надбавки на сталь.
Значні парникові викиди в харчовому секторі спричиняє виробництво м’яса. Викиди метану від домашньої худоби та компосту створюють такий самий ефект глобального потепління, як від трьох гігатонн вуглекислого газу, спричиненого виробництвом сталі. А додаткові п’ять гігатонн CO2 викидають у повітря внаслідок змін у землекористуванні, наприклад коли замість лісу з’являється виробництво сої для великої рогатої худоби.
Тут теж є імовірні технологічні рішення, але значні проблеми залишатимуться. Споживачів не турбує структура сталі, яку вони “споживаютьˮ не напряму. А от, наприклад, любителі яловичини мають певні вподобання щодо текстури та смаку стейку, а цього “м’ясо з пробіркиˮ відтворити не може.
І хоча “зеленаˮ надбавка на “м’ясо з пробіркиˮ знижується, вона має наблизитися до нуля, щоб ніяк не вплинути на бюджет споживачів.
Однак усе може змінитися, якщо люди вирішать, що вони будуть щасливішими з раціоном, який містить меншу кількість м’яса та відповідно більшу кількість овочів і який до того ж дешевший. У такому разі їжа стане чимось подібним до автомобільного транспорту, коли споживачам вигідніше буде перейти на чистий нульовий викид вуглекислого газу, аніж нести тягар витрат на харчування.
Джерело: Eco-Business
Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram
Ми у соцмережах