Екс-головний економіст Світового банку та головний редактор журналу American Economic Review, професор економіки Єльського університету — про проблеми об’єднання країн під час виходу з економічної кризи на фоні боротьби світу з COVID-19
Одна із найнесподіваніших глобальних тенденцій, які проявляться під час пандемії COVID-19, — це скорочення нерівності між країнами через непропорційний вплив вірусу на багатші країни. На жаль, мало приводів для радості, коли конвергенція показує збитки вгорі, а не прибуток знизу.
На загальну думку експертів, пандемія COVID-19 посилила нерівність всередині країн. Рідше відзначається вплив на нерівність між країнами, який рухається в протилежному напрямку через непропорційний вплив вірусу на країни з розвиненою економікою.
На початку пандемії багато хто очікував, що бідніші країни постраждають набагато сильніше, ніж багаті. В ході опитування Групи економічних експертів Ініціативи з глобальних ринків у травні 2020 року більшість погодилася з тим, що “економічний збиток від вірусу і блокувань в кінцевому підсумку непропорційно сильно впаде на країни з низьким і середнім рівнем доходів”. Політики дотримувалися аналогічної точки зору: у квітні керуючий директор Міжнародного валютного фонду Крісталіна Георгієва зазначила, що “так само як криза в галузі охорони здоров’я найсильніше вдарила по вразливим людям, економічна криза найсильніше вдарила по вразливим країнам”.
Передбачалося, що країни з низьким і середнім рівнем доходу будуть страждати від нестачі потенціалу громадської охорони здоров’я і фінансових ресурсів. Але дані говорять про інше. У червневій статті 2020 року ми з Тристаном Рідом зі Світового банку виявили, що сукупна смертність від COVID-19 на мільйон осіб була значно вища в країнах з високим доходом, ніж в країнах із середнім і низьким, навіть якщо виключити Китай. Більш того, траєкторії пандемії помітно різнилися в різних країнах з різним рівнем доходів.
Ця закономірність зберігається: існує сильна позитивна кореляція між доходом на душу населення і кількістю смертей на мільйон. І хоча може виникнути спокуса приписати цей результат помилці вимірювання (в бідніших країнах дані про смерть можуть повідомлятися менш точно), масштаби відмінностей просто занадто великі, щоб їх можна було ігнорувати.
Наприклад, останні дані показують, що станом на 28 січня 2021 року в США було 1323 випадки смерті на мільйон осіб, а в Сполученому Королівстві — 1496 на мільйон осіб проти 712 випадків смерті в Південній Африці (найбільш постраждалій країні Африки). 111 — в Індії, 107 — в Індонезії, 14 — в Анголі та 7 — в Нігерії. Тим часом у багатьох країнах Латинської Америки з рівнем доходу вище середнього спостерігаються моделі смертності, аналогічні тим, які задокументовані в Європі та США.
У нас поки немає повного пояснення цієї несподіваної закономірності. Попередні дані свідчать про те, що багато країн з низьким рівнем доходу могли отримати вигоду з демографічних чинників (молодше населення; нижчі показники ожиріння) і тренованого імунітету, при якому вроджена імунна система перепрограмується проти хвороби. Але ще більш дивним є непередбачена “перевага”, яку бідніші країни продемонстрували на економічному фронті.
Як показує нова робота економіста-лауреата Нобелівської премії Ангуса Дітона, глобальна нерівність зменшилася в результаті пандемії — принаймні, в короткостроковій перспективі. Протягом останнього року дохід на душу населення впав у багатших країнах більше, ніж в бідніших, що призвело до несподіваної “конвергенції” між багатими та бідними. Більше смертей на мільйон означає не тільки втрату життів, а й велику втрату доходів.
Не менш важливо, що ця модель не є рушійною силою Китаю. Навпаки, в той час, як зважений за чисельністю населення показник передбачає, що глобальна нерівність трохи збільшилася — тому що Китай (який більше не є бідною країною) торік випередив інші країни, — незважений за чисельністю населення показник, що виключає Китай, показує помітне зниження глобальної нерівності.
Зниження нерівності зазвичай вітається, принаймні, в умовах, що характеризуються величезними відмінностями в рівні життя між країнами, що знаходяться на різних етапах розвитку. І все ж досвід COVID-19 слугує похмурим нагадуванням про те, що “як” має таке ж значення, як і “що”. У цьому випадку глобальна нерівність зменшилася не тому, що бідніші країни стали багатшими, а тому, що багатші країни стали біднішими.
Ця форма зближення має тривожні політичні наслідки. У той час як країни з низьким доходом і доходом нижче середнього показали хороші результати у відносному вираженні, їх перспективи в абсолютному вираженні стають все більш похмурими. Багато зараз стикаються зі зростаючим боргом, уповільненням зростання, зниженням доходів від експорту сировинних товарів і туризму, а також зменшенням грошових переказів.
Більш того, нам ще належить побачити довгострокові наслідки втраченого річного доходу та інвестицій в людський капітал. Мільйони дітей (особливо дівчаток) пропустили рік в школі, так само як мільйони жінок втратили охорону материнського здоров’я, а мільйони людей знову занурилися в злидні.
Що ще гірше, природа цього несподіваного зближення має на увазі, що країни з розвиненою економікою не матимуть великого бажання направляти ресурси в бідніші країни, чи то у формі прямої допомоги, відкритості для міжнародної торгівлі та інвестицій, чи списання боргів. Стурбовані зростаючою нерівністю у себе вдома, країни з високим рівнем доходу будуть продовжувати звертати увагу на внутрішні потреби, віддаючи пріоритет потребам своїх громадян над потребами глобальної бідноти.
Відхід США і Європи зі світу, що розвивається відкриє дорогу іншим країнам, не в останню чергу Китаю, який вже повернувся до зростання. Якщо доступ до прибуткових західних ринків стане неможливим внаслідок зростаючих протекціоністських настроїв, орієнтовані на Китай альтернативні ініціативи, такі як нещодавно підписане Всеосяжне регіональне економічне партнерство, можуть стати привабливішими для країн, що розвиваються і країн з ринковою економікою.
З іншого боку, низькі процентні ставки в США та Європі можуть призвести до “полювання за прибутковістю”, що призведе до потоків капіталу в країни, що розвиваються. Але якщо це так, то цим країнам будуть потрібні надійні інститути й продумана політика для забезпечення того, щоб приплив капіталу сприяв загальному зростанню і скороченню бідності, а не просто збагачував невеликий вищий клас.
Найголовніше, всім країнам необхідно буде продовжувати інвестувати у свій людський капітал і покращувати свої внутрішні інститути, всупереч дефіциту ресурсів. Чисельні поліпшення — це питання волі, а не бюджету. Наприклад, зміцнення шкіл часто зводиться до того, щоб вчителі з’являлися в класі, а учні мали доступ до відповідних підручників.
Ефективне використання наявних ресурсів і ефективна реалізація будуть важливі як ніколи. Коли багаті стають біднішими, бідні повинні взяти справу у свої руки.
Джерело: Project Syndicate
Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram
Ми у соцмережах